Адміністрація президента США Дональда Трампа запускає одну з найбільш незвичайних нафтових схем в американській історії. Вашингтон отримує особливі права у приватному проєкті, який має доступ до 17 венесуельських нафтових родовищ із приблизно 65 млрд барелів доведених запасів — це близько п’ятої частини всіх підтверджених резервів країни.
Деталі домовленостей 30 серпня розкрили The Wall Street Journal та Reuters.
За інформацією WSJ, американська держава має отримати 35% пасивної економічної участі у North American Blue Energy Partners — приватній нафтовій компанії, пов’язаній із венесуельським бізнесменом Алехандро Бетанкуром. Крім того, США можуть отримати преференційне право купувати 20% майбутнього видобутку компанії за собівартістю.
Це робить домовленість значно цікавішою, ніж звичайна ліцензія для американської нафтової корпорації.
За задумом адміністрації Трампа, Вашингтон матиме економічну вигоду від розробки родовищ і водночас отримає гарантований канал постачання відносно дешевої важкої нафти. Але вже після появи деталей виникла юридична інтрига.
Пентагон заявив Reuters, що його Office of Strategic Capital не має законних повноважень купувати частки приватних компаній. Його можливості обмежуються кредитами, кредитними гарантіями та технічною допомогою, включно зі структуруванням угод.
Отже, формулювання про «35% акцій Пентагону» поки не можна вважати остаточно підтвердженим юридичним фактом.
65 млрд барелів — наскільки це багато
Масштаб домовленості величезний навіть за стандартами світової нафтової галузі. Венесуела має найбільші доведені нафтові запаси у світі — понад 300 млрд барелів. Проєкт, про який оголосив Трамп, охоплює понад 65 млрд барелів, тобто приблизно кожен п’ятий барель доведених запасів Венесуели.
Йдеться про 17 родовищ, розташованих у різних частинах країни. Частина з них пов’язана з басейном Оріноко та районом озера Маракайбо — ключовими зонами венесуельської нафтової промисловості. Президент США називає домовленість фактичним отриманням Вашингтоном контролю над значною частиною ресурсної бази Венесуели.
Reuters підтверджує, що адміністрація США говорить про понад 65 млрд барелів у рамках державно-приватного механізму. Проте володіння нафтою під землею та можливість реально її видобути — зовсім не одне й те саме. І саме тут починається найбільша проблема.
Венесуела має море нафти, але видобуває дуже мало
Попри колосальні запаси, венесуельська нафтова промисловість роками перебуває у кризовому стані. Причини добре відомі: багаторічне недофінансування, корупція, санкції, деградація інфраструктури, відтік спеціалістів і зношення обладнання.
За свіжими даними Reuters, країна зараз видобуває приблизно 1,25 млн барелів на добу. Для держави з найбільшими світовими запасами це надзвичайно мало. Для порівняння, на історичному піку Венесуела виробляла понад 3 млн барелів щодня.
Тобто Вашингтон отримує доступ до величезного ресурсу, але перетворити цей ресурс на реальну нафту буде складно й дорого. The Washington Post повідомляє, що на частині 17 родовищ практично немає необхідної інфраструктури. На інших обладнання постраждало від багаторічного занепаду та крадіжок.
Для запуску масштабного видобутку можуть знадобитися десятки мільярдів доларів.
Навіщо це Трампу
На поверхні відповідь проста — бензин. Адміністрація США хоче збільшити доступ до нафти у Західній півкулі й таким чином послабити залежність від нестабільного Близького Сходу.
Зараз цей аргумент став особливо актуальним через конфлікт навколо Ірану та проблеми із судноплавством через Ормузьку протоку.
Через Ормуз проходить приблизно п’ята частина світових нафтових потоків, а будь-яка загроза судноплавству миттєво додає геополітичну премію до цін на нафту. Венесуельська нафта розташована набагато ближче до американських НПЗ.
До того ж багато заводів на узбережжі Мексиканської затоки історично пристосовані саме до переробки важкої сірчистої нафти, якою багата Венесуела. Держсекретар Марко Рубіо представляє домовленість як спосіб забезпечити дешевше та надійніше постачання нафти у Західній півкулі. Для Трампа це ще й політика.
До листопадових проміжних виборів ціни на бензин залишаються дуже чутливим питанням для американського виборця. І обіцянка отримати доступ до десятків мільярдів барелів виглядає ефектно. Інша справа, що ця нафта не з’явиться на американських заправках завтра.
США хочуть купувати частину нафти за собівартістю
Одна з найбільш незвичайних деталей угоди — право Вашингтона на майбутню продукцію.
За даними WSJ, США отримують преференційне право купувати 20% видобутку NABEP за собівартістю.
Це потенційно дуже вигідний механізм. Якщо світова ціна бареля становить, наприклад, $70–80, а виробнича собівартість значно нижча, різниця стає економічною перевагою США. Таку нафту можна використовувати для американського ринку, військових потреб або поповнення Стратегічного нафтового резерву.
Сам Трамп уже пов’язував нову політику щодо Венесуели з енергетичною безпекою США. Однак точні параметри майбутніх поставок, їхній початок і обсяги поки не визначені публічно.
Чому тут з’явився Пентагон
Це, мабуть, найдивніша частина всієї конструкції. Зазвичай американськими міжнародними нафтовими проєктами займаються приватні енергетичні компанії, банки, Міністерство енергетики або Держдепартамент. А тут ключову роль віддали Office of Strategic Capital Пентагону.
Цей офіс створений для підтримки стратегічно важливих для національної безпеки галузей — від критичних мінералів до нових технологій і промислових ланцюгів постачання. За версією WSJ, передбачалося використати так звані penny warrants — інструмент, який теоретично дозволяв би державі отримати економічні права майже без значних початкових вкладень.
Однак саме тут Пентагон публічно заперечив частину повідомлень. Його речник Шон Парнелл заявив Reuters, що OSC не бере часток у приватних компаніях. Тому можливо, що остаточний механізм буде оформлений через кредитні гарантії чи іншу фінансову конструкцію, а не класичну пряму власність.
Це суттєва деталь, яку варто відстежувати, коли Білий дім або Пентагон оприлюднять офіційні документи.
Хто такий Алехандро Бетанкур
Не менш неоднозначна і друга сторона проєкту. North American Blue Energy Partners очолює венесуельський бізнесмен Алехандро Бетанкур. За даними NYT і WSJ, його структура протягом останніх років стала одним із найбільших приватних гравців у нафтовому секторі Венесуели.
Сам Бетанкур давно має тісні зв’язки з венесуельськими політичними та економічними елітами. Його ім’я раніше фігурувало у розслідуваннях у Європі, зокрема в Іспанії та Швейцарії, однак обвинувачень у рамках згаданих справ йому не висували.
Саме зв’язки Бетанкура з Каракасом можуть бути однією з причин, чому його компанія стала ключовим посередником між адміністрацією США та владою Делсі Родрігес.
Великий бізнес спочатку не хотів заходити
Ще одна причина появи такої незвичайної державно-приватної конструкції — обережність нафтових гігантів.
Адміністрація Трампа хотіла повернути до Венесуели найбільші американські корпорації. Але ExxonMobil та ConocoPhillips ставилися до цього скептично. Причина проста: обидві компанії мають тяжкий історичний досвід після націоналізації своїх активів у Венесуелі у 2007 році.
До цього додаються слабкий захист власності, політичні ризики, проблемна інфраструктура та питання безпеки. Chevron, навпаки, продовжує працювати у Венесуелі й зараз обговорює розширення своєї присутності. WSJ повідомляє, що компанія може отримати ще два родовища, а Halliburton веде переговори щодо постачання обладнання.
Тобто адміністрація намагається створити умови, за яких приватний американський капітал поступово повернеться до країни.
Каракас обіцяє $100 млрд інвестицій
Влада Венесуели описує угоду зовсім інакше — як шанс воскресити нафтову промисловість. Тимчасова президентка Делсі Родрігес заявила, що нова енергетична домовленість зі США може залучити приблизно $100 млрд інвестицій.
За розрахунками Каракаса, бюджет країни протягом дії програми може отримати близько $209 млрд податкових надходжень. Уряд також обіцяє тисячі робочих місць, відновлення старих родовищ та масштабну модернізацію інфраструктури.
Родрігес окремо наголошує, що Венесуела юридично зберігає суверенітет над своїми природними ресурсами. Reuters повідомляє, що вона описала ширшу енергетичну домовленість між державами як розраховану на 25 років.
Водночас WSJ повідомляє про сторічні права NABEP на конкретні 17 родовищ. Це, очевидно, різні рівні домовленостей — міждержавна рамка та корпоративні права на розробку, але повні юридичні документи поки не оприлюднені.
А де Мадуро
Усе це стало можливим після радикальної зміни політичної ситуації у Венесуелі.
У 2026 році Ніколас Мадуро був усунутий від влади внаслідок американської операції, після чого Вашингтон почав співпрацювати з тимчасовою президенткою Делсі Родрігес — колишньою віцепрезиденткою його уряду. Саме ця співпраця викликала значний спротив усередині Венесуели.
Частина опозиції, яка роками виступала проти Мадуро, тепер звинувачує Трампа в тому, що Вашингтон поставив енергетичні інтереси вище за демократичний перехід. Критика лунає навіть із різних політичних таборів.
Деякі противники угоди називають її порушенням конституційних норм, за якими нафтові запаси належать Венесуельській Республіці. У Каракасі вже відбулися протести проти розширення американського контролю над нафтовим сектором.
Чи справді Америка тепер «володіє» 65 млрд барелів
Ні — це було б надто спрощеним трактуванням. Нафта в надрах юридично залишається венесуельським ресурсом.
Йдеться про контроль або особливі економічні права у структурі, яка отримує доступ до розробки родовищ. І навіть слова Трампа про «контроль» треба відділяти від уже оформлених юридичних механізмів.
Reuters прямо зазначає, що точна правова та фінансова конструкція угоди все ще не до кінця зрозуміла. До того ж 65 млрд барелів — це не 65 млрд барелів готової нафти на складах.
Частина родовищ ще потребує величезних інвестицій, нових трубопроводів, електропостачання, бурового обладнання та систем підготовки важкої сирої нафти. Від оголошення угоди до значного збільшення видобутку можуть пройти роки.
Але геополітичний ефект уже величезний
Попри всі юридичні та технічні питання, угода може стати одним із найбільших поворотів на світовому нафтовому ринку за останні роки. США фактично намагаються сформувати новий великий нафтовий центр у власній півкулі.
Для Вашингтона це потенційно означає дешевшу важку нафту, меншу залежність від Близького Сходу та додатковий ресурс у боротьбі за ціни на бензин. Для Венесуели — шанс отримати десятки мільярдів доларів приватного капіталу й відновити галузь, яка десятиліттями деградувала.
Для світового ринку — потенційне повернення держави з найбільшими запасами нафти до числа великих виробників. А для Трампа — ще одна демонстрація принципу, за яким економічна політика, національна безпека й геополітика фактично зливаються в один інструмент.
Якщо проєкт запрацює у заявленому масштабі, Вашингтон отримає доступ до десятків мільярдів барелів нафти на десятиліття вперед. Але поки між гучним формулюванням «США контролюють 65 млрд барелів» і реальною нафтою, що піде трубопроводами до американських НПЗ, лежать десятки мільярдів доларів інвестицій, роки роботи та дуже складні юридичні питання.
Саме тому ця історія лише починається.
